Богословські роздуми

Для читачів нашого сайту ми подаємо статтю відомого київського богослова, доцента Київської православної богословської академії прот. Володимира Сміха. У статті автор розглядає православне вчення про патріотизм. Осмислюються критерії справедливої, священної війни. Спростовується пацифізм. Обґрунтовується офірність як норма життя християнина-патріота. Акцентується увага на необхідності для християнина діяльного патріотизму. З'ясовується проблема гніву та ненависті.

 

 

«Коли ти вийдеш на війну проти ворога твого і побачиш коней і колісниці [і] народу більше, ніж у тебе, то не бійся їх, бо з тобою Господь Бог твій... Коли ж приступаєте до бою, тоді нехай підійде священик, і говорить народу, і скаже йому... ви сьогодні вступаєте в бій з ворогами вашими, нехай не ослабне серце ваше, не бійтеся, не бентежтеся і не жахайтеся їх, бо Господь Бог ваш іде з вами, щоб воювати за вас з ворогами вашими [і] спасти вас».

(Втор. 20,1-4).

Важко повірити людині, яка стверджує, що любить все людство, яке об'єктивно вона знати не може, якщо не любить своїх ближніх, з якими з'єднана від народження. Той, хто не любить своє, рідне під приводом любові до всього людства лише показує цим, що він взагалі нікого та нічого не любить. Людина перебуває у сатанинській омані уявляючи, що охоплена любов'ю до всього людства і на цій підставі може не мати особливої, синівської любові до своєї Батьківщини. Апостол і євангелист Іоан Богослов ставить під сумнів навіть розмову про любов до Бога, Якого не бачимо, якщо не любимо ближнього, якого бачимо. «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? I ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого» (1 Ів. 4, 21).

«Любов - це тепло, яким ми можемо зігріти тих, кого любимо. Але будь-яке тепло найперше там, де воно перебуває, і поступово розповсюджується від центру до периферії... Тільки той, хто любить свій народ, здатний полюбити і інші народи», - сказано в «Настольній книзі Священнослужителя» .

Митрополит Іларіон (Огієнко) принагідно зауважує: «Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю!.. Рідний народ наш займає свою землю. Цю землю ми обов’язані любити всією душею, й берегти її всіма силами. Бо ж рідна земля - це те найкраще й наймиліше, що тільки має окрема людина, чи окремий народ. Щастя народові, його добре життя й розвиток - тільки на рідній землі. От чому ми свою Україну звемо Ненькою і любимо її понад усе!».

Любов до свого народу називається патріотизмом. Справжній патріотизм безпосередньо пов’язаний із активним служінням. Служіння - це висока культура самозречення від власних інтересів і пристрастей, що базується на вірі в Бога. Саме тому в «характері служіння виявляється діяльний характер патріотизму». З потребою служіння не народжуються, дар служіння необхідно вистраждати. Український поет-екзистенціаліст Василь Стус кожному з нас нагадує: «Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає». Офірність є нормою життя патріота-націоналіста. Біблійним прикладом такого патріотичного самозречення є подвиг святих мучеників братів Маккавеїв, їхньої матері Соломонії та учителя їхнього Єлеазара. Святитель Григорій Богослов так описує їхню офірність: «Там сини, мужні і великі духом, шляхетні паростки шляхетної матері, ревні подвижники за істину. вірні охоронці вітчизняних законів. Вони стільки брати душею, як і плоттю, ревнують один одного в бажанні смерті (дивне видовище!); як скарб перехоплюють один у одного муки, твердо стоять за «пестуна», тобто за закон, не стільки бояться приготовлених їм мук, скільки бажають тих, котрих ще не бачать; одного тільки бояться, щоб мучитель не припинив катувань, щоб кому-не будь із них не залишитись неувінчаним, невільно не розлучитися з братами і не стати поганим переможцем, уникнувши, на біду, страждань. Там мати бадьора і мужня... Вона не за страждальцями-синами жаліє, а мучиться побоюванням, що сини не будуть страждати. Вона вказувала на груди, нагадувала про годування, свідчила сивиною, використовувала старість у клопотанні за свої прохання не для того, щоб спасти дітей від смерті, а щоб спонукати їх до страждань». 

Таку висоту потрібно вистраждати. В українській національно-визвольній боротьбі приклад офіри Маккавейської родини наслідувала родина Степана Бандери. Український провідник разом зі своєю родиною відстоював ідею служіння Богові та Україні. Він зумів усього себе віддати цій боротьбі, принести в жертву особисте життя та життя родини. Любов жертовна. Одержимий любов’ю приносить себе в офіру Вітчизні без вагань.

 

Прес-центр СУВД

Пропоновані новини

Спростування лже-піару.

Офіційна заява Голови СУВД по лже-піару "Першого Українського Батальйону Військових Капеланів"

Знак народної пошани

Силами ГО «Країна» створено громадську нагороду для капеланів та волонтерів – ЗНАК НАРОДНОЇ ПОШАНИ «За служіння Богу та Україні»