Про сокровенне

Отець Олександр (Вронський) поділився сокровенними спогадами про часи капеланського служіння у зоні АТО.

– Хто з вірою і з Богом, той не знає страху. Тому навіть на війні люди з Богом у серці не ламаються, а робляться духовно ще сильнішими, – каже отець Олександр. Пройшовши Майдан, він без вагань пішов служити на Схід, щойно розгорілися бойові дії у зоні АТО.

 

Спочатку – просто як один із добровольців, обумовивши, що як священик не триматиме у руках зброї. Став капеланом батальйону спецпризначення «СІЧ» та виконував військові обов’язки на рівні зі всіма, керував машиною швидкої допомоги, доставляв поранених. Є ініціатором заснування ГО «Військові капелани Волині», яка є однією з найактивніших в Україні.

І досі отець Олександр служить Богу не тільки у Храмі Іова Почаївського, що на ДПЗ, але і на Сході України, куди в черговий раз збирається відправитися найближчим часом. А ще він вчиться на факультеті психології, бо вважає, що людина повинна постійно удосконалюватися, а священик і є психолог, щоб краще розуміти й допомагати людям.

– Мене виховав батько у вірі в Бога й у любові до України, – розповідає отець Олександр. – Тато ще в часи Радянського Союзу відновив церкву, забрану радянською владою під клуб. Будучи маленьким, я надихався його вчинками. Батько був і залишається для мене прикладом. А коли постало запитання: чи йти служити в АТО, для мене це було не питання, а однозначне рішення. В Києві тоді формувався добровольчий батальйон «Січ» у складі УМВС. Ми з друзями вирішили йти туди. Я пішов як рядовий доброволець-військовослужбовець. Став до лав батальйону, але з комбатом обумовив, що не братиму зброї до рук і буду займатися насамперед  підтримкою бійців духовно і молитвою. Але також і допомагав хлопцям усіма можливими способами. Окрім молитви і спілкування із бійцями, виконував ті ж обов’язки, що й усі інші. Їздив на «швидкій» водієм, доставляв поранених. У вільний від бойових завдань час був завскладу, приймав і видавав хлопцям волонтерську допомогу, також ішов на кухню, чистив картоплю, склив побиті вікна, постійно був зайнятий роботою.

Часто доводилося ставати посередником між солдатами і керівним складом. Був випадок, коли бійця посадили за доносом нібито за крадіжку. Я перед строєм спитав, за що хлопця посадили «в яму» і що потрібно розібратися із ситуацією, розпитавши донощика. Виявилось, донощик цього бійця вперше бачив. Начальник штабу тоді при всіх вибачався перед несправедливо покараним.

– Чи не важко було Вам, як священику, перебувати у військовому середовищі?

– Ні, бо я став одним із них. Я зміг завоювати моральний авторитет і заслужити їхню повагу. Навіть так звані язичники просили мене помолитися за них перед боєм. Бувало, приходили із тремтячими руками, розповідали про ті дивовижні речі, які з ними трапилися. Один боєць, взявши у мене іконку і хрестика за дві години після обстрілу, сказав, що на війні дійсно немає невіруючих. Він із іншими бійцями тоді опинилися на лінії вогню між нашими і сепаратистами та просто молилися, щоб до них не прилетіли випадкові кулі. Слава Богу, тоді вони вціліли.

 

– Який спогад зі служіння на Сході для Вас найважчий?

– Найважче – згадувати дітей, які після жахливих нічних обстрілів йшли вранці до школи. Чомусь цей спогад болісно відгукується й досі. Саме відчуття того, що діти звикли до війни, до обстрілів, до щоденного ризику.

«Боєць, розряджаючи пістолет, випадково дав осічку, завдяки чому я й уцілів»

– Чи переконалися на собі у проявах Божого заступництва?

– Так, і неодноразово. Найбільше запам’ятався випадок, коли боєць, розряджаючи пістолет, випадково націлився на мене. І в той момент пістолет просто дав осічку і дивом не вистрілив. Боєць сам був шокований. Це і є очевидним прикладом Божого заступництва.

– А чи траплялися під час служби курйозні моменти?

– Так, звісно, там же також життя насичене різними подіями – як сумними, так і веселими. Наприклад, через курйозну випадковість бійці стали називати мене «падре». Це прізвисько прижилося ще до нашої першої ротації, коли я був на шикуванні, а мене не помітили. Ротний приходить перевіряти, кого немає, і як закричить: «падре! А де падре?!» Із того часу я і став для бійців падре.

– А загалом не важко було підтримувати бойовий дух бійців?

– Враховуючи, що наш батальйон був добровольчий, нікого не треба було особливо мотивувати. Моральний стан у бійців був піднесений. А коли я минулого року був на своїй черговій ротації у 92-й бригаді, можу сказати, що рівень патріотизму порівняно із 2014 роком зовсім інший. Він присутній, але має іншу якість. Так, уже немає сліз і ридань бійців, які не хотіли йти служити. А такі випадки траплялися. Було так, що під час відправки на Схід хлопців треба було витягувати із депресій і сліз. Є ж такі, які втекли за кордон, – їм нехай буде соромно.

«Страх робить людину рабом. А той, хто бореться, – вже вільний»

– Можливо, у таких людей просто пересилив страх.

– Страх робить людину рабом. А той, хто бореться, – вже вільний.

– А Ви не мали періодів страху чи замішання, перебуваючи на Сході?

– Ні. Бог дав можливість Україні вибороти незалежність. Ми не можемо відступати. Звісно, війна втомила всіх. Боляче дивитися на те, що відбувається на фронті. Але і зараз є дуже багато людей, готових на Сході стояти до логічного завершення і боротися за незалежність. Коли Мойсей з єврейським народом переходили пустелю, їм зустрівся  Амалик, тоді начальник воїнства Ісус Навин став із ним боротися. Ісус Навин перемагав тоді, коли Мойсей зводив руки до неба. Коли ж він руки опускав, перемагали вороги. Тому той, хто опускає руки, програє. Нам не можна опускати рук і необхідно йти до повної перемоги.

– Що стало для Вас незабутнім спогадом зі служби в зоні АТО?

– Не можна забути того, як діти проводжали нас зі слізьми на очах і просили приїхати ще. Був випадок у Слов’янському будинку для дітей із вадами зору. Тоді я всім дітям подарував натільні хрестики, а одній дівчинці не вистачило. Я потім довго картав себе і не міг забути ту дитину. Мене мучив цей випадок півтора року, поки ми не потрапили в цей заклад вдруге. Минуло стільки часу, але я впізнав дівчинку і, виступаючи на сцені, викликав її до себе, вручивши натільного хрестика. Вона теж згадала мене. І в той момент вручення присутні не могли стримати сліз від розчулення. Плакали і присутні в залі, і я разом із усіма. Це був такий момент, який дійсно залишає пам’ять і слід у душі.

– Яку головну місію визначаєте для себе, коли їдете на Схід?

– Молитовна підтримка бійців і налагодження своєрідних місточків із місцевими жителями. Робимо все для того, щоб єднати людей і підтримувати їх, створюючи усе більше таких місточків віри, любові і допомоги.

Спілкувалась Ольга Федоренко

Прес-центр СУВД

За матеріалами t1.ua

Пропоновані новини

Зголошення на 3-тю ротацію

Щодо проведення навчальної підготовки до 3-ї ротації

Співпраця з прикордонниками

Митрополит Іоан провів робочу зустріч з керівництвом Адміністрації Державної Прикордонно. Служби України .