Їхня боротьба

Три історії капеланів УПЦ КП по дорозі від Ніжина до Мар’їнки

Чернігів. Козацький кафедральний собор святої великомучениці Катерини (УПЦ КП). Погожий ранок. Середина страсного тижня. У храмі готуються до поїздки волонтерів і капеланів на схід. Приїздять авта, люди приносять пакунки та коробки. В них – паски, крашанки, інше необхідне для свята й буднів українських військових.

В дорогу збирає настоятель собору отець Роман Кіник. Ми їдемо на Донеччину разом із двома священиками і двома волонтерами.

Крім доброї справи, можна заодно й дізнатися, як працюють із воїнами АТО капелани Київського патріархату.

Отець Роман Кіник:
Маємо пояснити воїнам, для чого ця боротьба

“Капеланів, можна сказати – священиків-волонтерів, на Чернігівщині багато. Майже кожен священик Київського патріархату є певною мірою добровольцем”, – розповідає у світлому соборі отець Роман.

“Ми розпочали діяльність у липні 2014-го. Почали з того, що одягали добровольців, купували їм одяг, взуття, “розгрузки”, пластини для бронежилетів. Від цього пішли далі і далі, аж поки самі не почали їздити на Схід, возити допомогу”, – згадує чернігівський протоієрей.

Отець Роман згадує перші місяці війни: “Ми не були готові до цього. Зараз, якщо порівняти з 2014 роком – інша обстановка. Бо ми знаємо, що це є дійсно українсько-російська війна, усвідомлюємо, заради чого вона. Люди забезпечені більш-менш, підготовані психологічно. Але спочатку такої готовності не було. І було багато смертей”, – говорить Кіник.

 

За його словами, священики УПЦ КП віддають багато праці й сили насамперед для того, щоб підняти бойовий дух воїнів.

“Ідеться не тільки про допомогу матеріальну. Найперше – це допомога духовна, молитва. Вони дбають про внутрішній стан українських бійців, не дають впасти морально й піддатися озлобленості”. Бо інакше, каже настоятель кафедри, озлобленість тягне за собою інше, тоді набирається довгий шлейф, і коли людина повертається на мирну територію, їй важко адаптуватись – світ та оточення стають для людини незрозумілими.

“Отут якраз і потрібна праця священика. На території мирній – це спілкування, спілкування, духовні розради й поради. І на Сході також – коли священик приїздить, коли привозить причастя, коли читають відповідні молитви, коли ми просимо захисту. Воїни, вслухаючись у ці слова, знаходять у своєму серці та розумі силу. Силу стояти твердо, силу боротись”, – пояснює отець Роман.

“Слід знати, заради чого ця боротьба, – веде мову далі. – Ця боротьба йде заради миру. А мир буває різним. Є мир у рабстві, мир несправедливий. І є мир – заради волі. Бог дав людині розум, право вибору і свобідну волю. Тобто людина не створена бути в рабстві. Раб Божий – людина вільна. А раб пана, раб гріха – ні”.

Священик визнає: не все, що везуть волонтери на Схід – продукти, солодощі тощо – зараз справді конче потрібне в підрозділах сил АТО. Але люди приносять, особливо багато – перед Великоднем. Паски, крашанки і ще раз паски… Їх тисячі, зокрема й посвячених у церквах.

“Не в самій пасці чи крашанці зміст. А в тому, що наші хлопці на передовій  відчувають, що вони там не самі. Що тут є люди, яким не байдужа доля України, не байдуже здоров’я і життя кожного захисника”, – говорить отець Роман.

Також він тішиться, що війна на Сході зробила українців сильнішими в тилу: “Ми згуртувалися, стали сильними, стали однією сім’єю”. Зокрема об’єдналась та зміцнилась свідома частина Чернігівщини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В дорогу

Надходить час завантажувати машину, яка приїхала з Ніжина. У салоні – отець Сергій Чечин та волонтер, учасник АТО пан Мирослав.

До них приєднуються капелан отець Євген Орда та волонтер Андрій Дайнеко з ГО “Північні вовки”.

 

Отець Сергій вправно пересуває важкі мішки з продуктами, що їх підносять парафіяни Катерининської церкви. Жартує, що за чотири роки міг би мати кваліфікаційний розряд як “пакувальник-складальник”.

Пан Мирослав допомагає розмістити коробки з крашанками та пасками, свячену вербу. Каже, що день буде погожий, їхатиметься добре.

Він – католик, відсвяткував Великдень на тиждень раніше за православних. Волонтерством зайнявся після повернення з АТО.

 

Волонтерські галушки

…Через кілька годин зупиняємося в селі Вільшанка Лубенського району, на 202-му кілометрі траси Київ-Харків, біля “Полтавських галушок” – слід вручити власникові кафе грамоту від “Сіверської січі” за допомогу волонтерам.

Сергій Жученко відомий тим, що з 2015 року почав безкоштовно годувати військових та волонтерів, які зупинялися біля його закладу.

У просторій хаті на стінах – шеврони багатьох українських військових підрозділів, грамоти.

Отець Євген Орда знаходить на стіні грамоту й шеврон від ДУК “Правий сектор” – і розповідає історію, як через ДУК став капеланом.

Отець Євген Орда:
Нащадок Наполеона, екс-УНСОвець, “правосек”

 

“Мій батько був військовим. Його скерували до Чернігова. Тут я закінчив школу. Можу лише здогадуватися, чим займався батько в армії: додому вертався з відряджень у різних одностроях – то моряк, то льотчик. Був надзвичайно освіченою людиною. Казав, що треба любити людей, що всі народи хороші. Що треба любити свій народ.

У мені багато є різної крові – і німецької, і польської, і, напевне, найбільше – білоруської, “ліцьвінської”, як у нас кажуть. Я є нащадком відомого білоруського митця Наполеона Орди. У селі в тітки, в Менському районі, вивчив нашу “гавуорку”, потім став розмовляти українською, читав багато книжок українською. Спочатку відкрив для себе “Чорну раду” Куліша, потім – “Кобзар”. І мене просто “порвало” – так я став українцем”, – посміхається отець Євген Орда.

У юності він був неформалом, “правим” – бачив початок цього руху, як ставили хрести на могилах українських патріотів, крутянців, отаманів. Влився в цей рух. Звідти пішов в УНСО. Працював фотографом.

“Під час Першої чеченської кампанії утворився “Тризуб”, попередник “Правого сектора”, я пішов туди. Ніколи не був фашистом, расистом – завжди був патріотом. Православ’я, слід зауважити, є дуже національним, тобто має національні особливості. Для мене служіння Богу і Україні є невіддільним”, – розповідає в дорозі Євген Орда.

Він віддав вісім років богословській освіті й повернувся до Чернігова, служив як священик при недільній школі.

“Ми збиралися при церкві, при “Просвіті”. При школі утворився своєрідний патріотичний клуб – близько ста хлопців різних національностей, із різних родин. Були й такі хлопці, яких, як кажуть, ростила вулиця. Всі стали не лише вірянами, а й справжніми патріотами, українцями. Понад 70 моїх вихованців пішли воювати. Є й ті, хто віддав за Україну життя”, – говорить отець Євген.

“Волонтерство моє починалось ще з Майдану. Там Іранець, чернігівець, мій вихованець (Віктор Панаско – “Н”), був одним з очільників “Правого сектора”, потім пішов воювати на Схід. Привів із собою 700 чоловік. Коли на Майдані треба було годувати хлопців із “ПС”, шукати гроші – приходили машини з Чернігова. Місто допомагало, чим могло”, – згадує священик.

Після Майдану, коли ДУК “ПС” пішов на передову, отець Євген Орда співпрацював із 1-ю танковою бригадою ЗСУ, батальйонами “Ніжин”, ОУН, “Карпатська Січ” та ін.

 

“Маю 111 поїздок. – Орда їх рахує. – Дуже люблю Чернігівщину, тому чекаю на запрошення від своїх друзів і земляків. Їжджу до них. Своїм треба допомагати. Офіційно, так би мовити, я капелан 22-ї сотні ДУК “ПС”.

“Капелана чекають усі. Від комбата до рядового. Він для них посланець Бога. Священик дає їм духовну основу. Якщо вони втратили віру в щось мирське – вірять йому. Звертаються зі своїми проблемами… Головне, щоб у хлопців не пропала віра в те, що вони воюють за Україну, що на них удома чекають, що вони потрібні родинам і державі”, – наголошує отець Євген.

Капелани на Донбасі

Вечоріє. Наближаємося до Маріуполя. Перший блокпост. Чекаємо своєї черги. За кермом отець Сергій, відрекомендовується. Нас пропускають доволі швидко. Ми майже на місці. Дивне відчуття… У динаміках заграла пісня “А я на морі” Mad Heads. Пан Мирослав сміється – цікавий збіг!

В’їжджаємо в розташування роти поліції спецпризначення “Чернігів”. Нас зустрічають, нам тут раді.
Щоб не будити інших хлопців, вирішуємо розвантажуватися зранку – тобто години через дві сну.

Уранці нас пригощають міцним чаєм з печивом. Обмінюємося останніми новинами. Згадуємо спільних знайомих. Спускаємося до машини… Бачимо Азовське море – сіро-свинцеве, і такі самі хмари над ним. Розвантажуємося: свячена верба, паски, картопля, крашанки й писанки. Чернігівці раді подарункам.

 

Спецпризначенці виходять на вранішнє тренування, пережартовуються. Спільне фото – і в дорогу.

Блокпости, опорні пункти, польові дороги. Зупиняємося біля військових частин, у розташуванні підрозділів. Капеланів тут знають, їх чекають. Просять освятити техніку. Діляться спогадами, пригощають кавою й чаєм.

Проте побути у військових так довго, якби всім хотілося, не випадає. Слід поспішати: псується наше авто…

Мар’їнка. В місті – кілька підроздлів. Чи не всюди – чернігівці.

Поки паркуємося, махають руками знайомі з Української добровольчої армії, підходять привітатися хлопці із ЗСУ.

Нас зустрічає давній друг. Учитель за фахом, відомий волонтер, нині – кулеметник. Проводить нас до кінцевого пункту нашого маршруту. Тихо свариться, коли нас зупиняють неподалік від місця розташування його підрозділу. Каже, що довго стояти тут не рекомендував би.

Віддаємо землякам передачі з дому. Хлопці просять переказати вітання знайомим у Чернігові.

Чути поодинокі постріли. Хлопці кажуть – “це ще тихо сьогодні”, “перемир’я“…

Нашому другові скоро на позицію. Він відпроваджує нас до центру.

Прес-центр СУВД

За матеріалами Новинарня

Пропоновані новини

Зголошення на другу ротацію

Щодо речей які потрібно мати при собі

Зголошення на 3-тю ротацію

Щодо проведення навчальної підготовки до 3-ї ротації