Інтерв'ю військового священика

Маріуполь — рідне місто 46-річного протоієрея Української православної церкви Київського патріархату Владислава Літвінова. Він тут народився, ходив до школи, спілкувався з друзями, тут народилися і живуть його 93-річна бабуся Поліна Степанівна, мама Алла Володимирівна, дружина, маленька дочка, тут поховано його батька. Він дуже добре знає місто, кожен його закуток. І це стало у пригоді три роки тому, але про це потім.

Багато покликаних, але обраних мало

Коли щодня навколо бачиш одні й ті самі краєвиди, людей з одним і тим самим настроєм, виникає думка, що скрізь, на всій Землі, так само. Аж поки волею долі вдається покинути це оточення. Здавалося б, що могло трапитися, щоб випускник школи, який закінчив технікум за спеціальністю «зварювальне виробництво», планував працювати на заводі, раптом змінив перебіг подій? У ситуації з Владиславом усе просто: цікавість до новин. Оголошення в одній із газет про набір юнаків на навчання до Львівської духовної семінарії змусило змінити плани.

Від цікавості думкам ставало тісно: як це — бути церковним служителем? У житті нечасто доводилося бувати в церкві. Не знав, що для вступу в семінарію потрібно. Але довго не зволікав і попросив маму купити квитки на літак, бо відстань до мрії була аж 1300 кілометрів. Прилетіли у Львів, знайшли потрібну адресу. Та марно. Від тамтешнього послушника дізналися, що вступних екзаменів цілих три місяці чекати.

— Ми з мамою гуляли Львовом і побачили гарний костьол. Це був монастир братів василіян. Постукали у двері. Нам відчинив чернець, зайти спочатку не дозволив, але коли почув, що я приїхав вступати в духовну семінарію зі сходу України, з радістю запросив усередину. Про мене сказали владиці Софрону Дмитеркові. Він зацікавився мною. Після розмови порадив поїхати у Крехівський монастир святого Миколая братів василіян. Там я зміг увійти у церковне життя. У монастирі зустріли люб’язно і не менш здивувалися, коли дізналися, звідки приїхав послушник, — розповів капелан. — Літо пролетіло швидко. Ченці пропонували залишатися назавжди з ними. Але я знав, що у мене інше покликання. На целібат я б не наважився, бо хотів мати сім’ю і дітей. Відчував, що в цьому житті завдання маю виконати інше.

Західна Україна відразу закохала юнака в себе. Іспити в семінарію склав. Згодилося те, що добре співав і самостійно навчився грати на гітарі й фортепіано. На першому екзамені треба було написати переказ за притчею. Владиславу випала притча про блудного сина. Перевіряли граматику, вміння переказувати Біблію. Упорався. Потім дві черниці екзаменували на церковний піснеспів. Таких пісень не знав, тому запитав, чи можна виконати бардівську. Сказали, що так. Екзаменатори поставили високий бал.

Як кажуть, обрав справу до душі. Навчання подобалося. З теплотою згадує віце-ректора з виховної роботи отця Олександра Кенеза. Він опікувався поведінкою слухачів — це щось на кшталт роботи з особовим складом в армії. Славний чоловік, тепер головний морський капелан у Мельбурні. Усе повторював семінаристам: «Головне, щоб ви лікували душі, а не стали після семінарії перукарями й не почали стригти з тих душ гроші».

Повернення у рідні пенати

У священиків, як у військових, існує ієрархія звань і посад — від диякона до протоієрея і далі. Отець Владислав розповідає, що шлях священика легким не буває. Але на все милість Божа. Дослужив до ієрея. А згодом і протоієрея. Одружився. Так до 9 травня 2014 року. Згадує події, коли група колабораціоністів, прихильників руского міра зробила спробу захоплення міського управління внутрішніх справ у Маріуполі.

— Вийшов на вулицю — бачу дим над міліцейським відділком, метушня. Тоді планували захоплення міста, замасковане під масові заворушення. Картина, скажу вам, не з приємних, — згадав події священик. — І коли палили міськраду, нападали на прокуратуру, військові частини, хапали українських активістів на вулицях, чекав, що прийдуть і до мене. Для прихильників «ДНР» і руского міра не було секретом, де мешкають патріоти України, активісти і священики Київського патріархату. До цього доводилося проводити уроки Закону Божого і в міліції. Незадовго до війни розмовляв з міліціонерами. Ніколи не нав’язую власної думки, викладаю тільки факти.

Говорили про Україну, історію, гідність української нації, про те, як росіяни вкрали і привласнили історію Київської Руси. Згадали і про Іллю Муромця, мощі якого перебувають у Києві. Разом розмірковували, чому він воював на українській землі, якщо був, за словами росіян, їхнім народним героєм. З російських земель — на той час вони називались Тьмутаракань — на коні швидко до Києва не доскачеш. За деякими припущеннями, місцевість, звідки Ілля був родом, — це сучасне село Мурівка на Чернігівщині. Недаремними видалися ті розмови. Знаю принаймні кількох з числа працівників органів внутрішніх справ, які згодом не піддалися на провокації, не перейшли на бік ворога. Один навіть подякував, сказав, що після наших розмов не зрадив державу. Тепер живий і совість його чиста.

«Як молитися за ворога?»

Разом з бійцями української армії на захист країни від російського агресора з початку війни стали і священики-добровольці. З 2014 року понад 500 капеланів УПЦ КП служать на лінії зіткнення на постійній чи ротаційній основі або навіть на волонтерських засадах. Серед них і отець Владислав, головний капелан Донецької єпархії.

— Знайомство з армійським життям відбувалося стрімко. У травні 2014 року, коли бандити «ДНР» намагалися захопити Маріуполь, подзвонив мені священик отець Уар і сказав, що треба наших солдатів з батальйону «Дніпро-1» виручати. Їхнього командира вбили, а їх самих відтіснили до школи міліції, вони там зайняли кругову оборону. Хоч до кого звертався, ніхто допомогти не хотів — боялися. Товариш мій Дмитро Бондар не побоявся, приїхав власним авто. Пізніше роздобули «ГАЗ-53», у якому розмістили бійців. У мій легковик сіли двоє бійців із кулеметами. Виїхали з міста в аеропорт, там був штаб. Розвернувся їхати — знову телефонують, повідомляють про захоплення військової частини. Ще звідти наших бійців вивіз.

А що в місті робиться, не знаю. Повертаюся з аеропорту, нічого не розумію: людей на вулицях немає, тільки якийсь безлад скрізь, шинами перегородили центральну вулицю міста. Зупинили на імпровізованому блокпосту, оточили машину — номери на ній львівські. Хтось кричить «бандера, хапайте його!». Підбігли якісь особи — давай зброю в машині шукати. Кажу їм, який я вам бандера, я тутешній, а номерні знаки на машині львівські, бо авто там купив. Відпустили.

На передовій він завжди в строю з бійцями. Смак армійського життя досі не набрид. Дуже він особливий. Згадав одну з ночей, проведених на передовій в Павлополі.

— Спимо. Ніч, дощ, холодно — грудень. Раптом команда: «Рото, підйом! Упор лежачи, віджимаємося!» І запитання командира: хто мав змінити постового? В армії такі проколи безслідно не минають. Допомагаю ще сонному молодому бійцеві надягти бронежилет і каску, щоб швидше відправити на чергування, а решта в цей час продовжує фізхвилинку. О шостій ранку (дощ іде безперестанно) знову: «Рото, підйом! П’ятеро солдатів, швидко на розвантаження балок для укріплення бліндажів!» Про м’яку постіль, умивання-гоління, вранішню каву й туалет бійці лише мріяли: спочатку виконання завдань, — розповідає капелан.

На війні важко всім. Особливо треба пильнувати за тими, наголошує капелан, хто за крок до ротації, кого зовсім вихолостила війна і він може зірватися від емоційного виснаження. Головне завдання військового священика — духовна і молитовна підтримка солдата. Свою діяльність панотець порівнює з роботою кризового психолога. З різними питаннями і з різним настроєм звертаються до нього військовослужбовці.

— І добре, коли звертаються. Бо трапляється, зайде лихе в голову на хвилі емоцій, тоді пильнуй, щоб чогось не утнув. У людей на війні велика психологічна напруга. Без підтримки дуже важко. Місцем постійної дислокації влітку був у нас кримський напрямок, зона відповідальності — 300 кілометрів. У тіні +36 градусів, у траві павуки, змії, їжа з вогнища, туалет за 500 метрів, помитися складно — імпровізований літній душ. Чим підбадьорити в такій ситуації бійця? Намагалися гуртом триматися, не випускали один одного з поля зору. І постійно розмовляли. Солдати, як і ви, запитують, як можна молитися за ворога. Як християн, мушу так робити і вірян навчати. Молюся за те, щоб Господь врозумив ворогів наших, не наслав Геєну огненну, а щоб і вороги зрозуміли, яке горе спричиняють. Молюся за здоров’я наших воїнів, полонених. Неправда, що на війні священики освячують зброю чи благословляють на вбивство. Київський патріархат цього не робить, — зауважив капелан. 

За матеріалами газети "УРЯДОВИЙ КУР'ЄР"

Пропоновані новини

Молебень у таборі «Легіон 18»

Ієрей Андрій Гуль відслужив молебень на початок літнього таборового сезону у таборі «Легіон 18»

Третя Ротація

Після плідного навчального графіку третя черга військових священиків УПЦ Київського Патріархату