ІНТЕРВ'Ю

Капелан о. Михайло Дулька: “На війні особливо відчуваєш, що Бог поруч”

 

Для когось досвід війни є важким та болючим,  для когось – таким, що дозволяє зрозуміти та навчитися більше. Саме до категорії таких людей належить священик Православної Церкви України о. Михайло Дулька. У інтерв’ю отець поділився своїм досвідом служіння військовим капеланом 80 окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ та розповів як давати раду з викликами, які ставить перед нами війна.

2014

Моє капеланське служіння почалося як тільки виникли перші прояви агресії  проти нас. Я тоді, як і зараз, служив на парафії в храмі Покрови Пресвятої Богородиці Православної Церкви України (Рясне-2) і почав збирати кошти, закуповувати спільно з іншими друзями, тепловізори. Відправляли та закуповували ліки, відвідували військових у шпиталі.

На Схід я вперше поїхав у 2015 році, коли були організовані ротації капеланів.  У Києві є Синодальне управління військового духовенства (тоді УПЦ КП  – зараз Православної Церкви України) і від серпня 2015 року на ротаційному принципі на місяць, а хто бажав і довше, виїжджали на Схід з погодженням  Генерального штабу ЗСУ. У жовтні 2015 року була моя перша ротація.

Слід сказати, що в армії свого часу я не служив. Це були семінарські, студентські роки, потім служба парафіяльна. І ніколи не думав, що пройде час і доля чи Боже повеління пов’яже мене з армією.

Спершу ми приїхали до Києва, де в нас були курси з основ психології, нам пояснили, що нас може чекати на Сході. Також були основи тактичної медицини та інші необхідні курси.

Перший раз, коли їдеш на Схід, не знаєш, що тебе чекає,  куди тебе везуть і навіть якою дорогою тебе везуть, тому не розумієш чи ти на нашій території чи ні.

Перша моя ротація була у 44 артилерійській бригаді.  Перший досвід запам’ятався назавжди і можливо він був визначальним і став тим дороговказом, поштовхом, завдяки якому я укріпився в думці, що моє місце і моя праця є капеланство, що я як священик потрібний найперше військовим.

Бойове хрещення

Був у нас такий хлопчина 18 років. Він служив водієм в бригаді і якщо кудись було потрібно виїхати, він ніколи не відмовлявся,  завжди був дуже відповідальним. І ось одного дня йому подзвонили з дому, що його кидає дівчина. Йому 18 років і ще все життя попереду, але через цю ситуацію він напивається і в такому стані починає бігати зі зброєю в руках…

До мене прибігає замполіт і каже: “Отець, робіть щось, бо або себе, або когось вб’є…”.

  Я підійшов до нього, спробував зав’язати з ним розмову і поступово забрав зброю і потім так легенько до себе притиснув, як малу дитину. І ось ми, два чоловіки, стоїмо посеред лісу – йому вісімнадцять, мені сорок і він плаче… Це було моє перше бойове хрещення. Цей випадок я пам’ятаю дотепер.

“На Сході для молитви достатньо ікони і ти вже відчуваєш Божу присутність”

Були і перші втрати друзів… У нас була така жінка-медик Алла. Досі кожного разу молюся за упокій її душі. Я жив разом з медиками в одному наметі, ми  харчувалися на одній кухні.

І неподалік Новоайдару сталася аварія, вона загинула на місці. І це було дуже несподівано, бо зранку ти ще з тою людиною п’єш каву, сперечаєшся на якусь тему, а потім кілька годин і її вже немає. Це була перша втрата, яка запамяталася мені на ціле життя.

Молитва на передовій

Кожний раз, коли приїжджаю на Схід, то стараюся якщо немає калички, то її облаштувати. Це може бути якесь приміщення житлове чи побутове, яке облаштоване під каплицю.

“У каплиці настільки щиро молишся як ніколи не молився вдома, тому що чітко усвідомлюєш – війна поряд”

На Сході для молитви достатньо подивитися на ікону і ти вже відчуваєш Божу присутність.

Одна з моїх ротацій була під Пісками, недалеко від Донецького аеропорту. В нас там була каплиця і недалеко був будинок, в якому загинули два офіцери. Вночі прилетіли гради і вони так і не прокинулися… І проходячи по кілька разів на день повз той будинок ти зранку і ввечері у тій каплиці настільки щиро молишся як ніколи не молився вдома, тому що чітко усвідомлюєш, що війна поряд і, якщо таке сталося з ними, то не застрахований  і ти.

Кожного разу коли їду на Схід говорю своїм парафіянам, друзям: “Моліться за мене та за військових”. Бо я неодноразово перековся, що ця молитва обов’язково допоможе у потрібний час.

Бути другом

Праця капелана полягає не тільки у служінні в каплиці. Обов’язком капелана є спілкування з людьми. Звичайно, що людина відкривається не одразу. Томи ми старалися в підрозділі з кожною людиною побути хоча би два-три дні. Щирі розмови допомагають і хлопці дзвонять мені і до тепер.

“Не ми прийшли завойовувати чужу землю. Ми свою землю обороняємо. Ми стримуємо ворога. Це є наш священний обов’язок”

Військові між собою жартують,що найкраща сповідь – це є сповідь в курилці (сміється). У такій неформальній обстановці, коли він бачить перед собою не тільки священика в підряснику, але бачить таку саму людину як і він є легше відкритися.

Пам’ятаю був хлопчина, який перший раз вбив ворога на Сході. Він дзвонить мені весь сльозах і каже: “Отче, я сьогодні вчинив вбивство. Я перший раз вбив людину”.

Тоді я відповів йому так: “Зрозумійте собі одну річ. Ти – військовий і ви зараз на нульовій позиції. Якщо ти не вб’єш його, то він вб’є тебе. Не ми прийшли завойовувати чужу землю. Ми свою землю обороняємо. Ми стримуємо ворога. Це є наш священний обов’язок. Якщо ворога не зупинити вчасно, він вб’є або тебе, або твого товариша, який є коло тебе”.

Щоб завоювати довіру військових, я просто є таким, яким є і не стараюся здаватися кращим. Я люблю і ціную своє капеланське покликання.

Поєднує нас і спільна праця. Нещодавно ми завершили ремонт каплиці, що знаходиться на території частини. Каплиця тут була збудована вже багато років тому на честь св. Миколая Мирлікійського і допомагає її розписувати наш військовий Сергій Бабій.

Релігійні свята на Сході

Рік тому на Різдво, я вечерям тут, в частині, разом з нашими солдатами строковиками. Коли напередодні зайшов через двері КПП на територію частини, вони були дуже здивовані, що я в цей день з ними, а не вдома. І ця коляда, ця молитва, запалена свічка на столі… Це все було настільки пам’ятне і для них, і для мене.

Великдень в цьому році я зустрічав на Сході. Коли я дізнався, що буду на Великдень не вдома, не на парафії, то для мене це, якщо відверто, було шоком. Я 10 років на парафїї і ось вперше я не був разом з своїми парафіянами.  Але я зрозумів, раз я маю їхати на Схід, то там я хлопцям є більше потрібен, ніж вдома. Це святкування було особливим. Військові були щасливі, коли мали, здавалося б для нас, таку просту можливість з’їсти цю освячену паску, писанку, а також,  що капелан в цей день є з ними.

Підтримка військових

Можу сказати, що на Сході у бойових умовах всі хлопці є однакові. Вони всі рівні і немає особливої різниці між простим офіцером і солдатом. Вони розуміють, що потрібно бути разом і підтримувати один одного морально і фізично в бою. У них немає часу на всякі людські склоки, суперечки. Вони як одна сім’я. На Сході ти є таким, яким є насправді.

Можливо через це, коли повертаєшся додому і починаєш помічати несправедливість тут,  у мирному житті, по відношенню одне до одного, то виникає загострене почуття справедливості.

“І жінки, і капелани на Сході – психологи. Тому місія жінки на Сході ці останні роки є дуже висока”

З військовими треба спілкуватися, а також з їхніми дружинами та сім’ями.  Бо коли воїн повертається додому, то часто дружина чекає від нього допомоги, а йому перш за все потрібно пройти певний період адаптації. На жаль, трапляються такі випадки, коли розпадаються сім’ї, адже бути дружиною військового – це велика відповідальність.

Я як священик парафіяльний дуже люблю Йорданські свята, бо, ходячи в цей час освячувати оселі, ти маєш можливість кожного побачити не тільки як парафіянина, але й вдома.

Зрештою, часто так буває, що в армії є цілі династії військових, де не лише чоловік служить, але й дружина. І не виняток наша військова частина. В чому плюс перебування на Сході капеланів і жінок? І жінки, і капелани на Сході – психологи.

Чого вчить війна?

Однозначно, війна нас вчить згуртованості. На прикладі кожного окремого підрозділу ти розумієш, що поки ми єдині –ми сильні. На жаль, у нас люди звикли гуртуватися лише в час небезпеки. Навіть волонтерський рух на початку був більш активним.

“Ми звиклися з тим, що йде війна і це найперше боляче для військових”

Зараз, коли дивишся новини, бойові дії є на перших шпальтах, але вони перетворюють на статистику, коротку інформацію про кількість поранених чи загиблих.

Ми звиклися з тим, що йде війна і це найперше боляче для військових. Хочеться, щоб нарешті запанував мир, але якою ціною цей мир ми здобудемо?

Війна нас вчить любові один до одного. Нещодавно проводили опитування і 70% відповіли, що найпочесніша професія в Україні – військовий. Але в той самий час, коли учнів запитали, ким вони хочуть стати по закінченю школи, то лише 7-8 %сказали, що мріють бути військовими. Хочеться, щоб на рівні держави військових цінували більше.

Волонтерство як вияв любові

Нещодавно на парафії ми проводили збір смаколиків. Зокрема, цього разу як ніколи активно спрацювали дітки з садочку на Рясне-2.  Вони разом з вихователями пекли печиво, батьки і вихователі закупили 350 пар теплих шкарпеток. Багато хто каже зараз, що це вже не 2014 рік і хлопці мають в що одягнутися, але навіть будь-яка дрібничка це увага. Навіть якщо це одна цукерка, яка у нас коштує копійки, там це для військового свято на півдня. Волонтерство найперше це є вияв нашої любові і підтримки до військового.

Прес-центр СУВД

За матеріалами velychlviv.com

Пропоновані новини

Спростування лже-піару.

Офіційна заява Голови СУВД по лже-піару "Першого Українського Батальйону Військових Капеланів"

Молебень у таборі «Легіон 18»

Ієрей Андрій Гуль відслужив молебень на початок літнього таборового сезону у таборі «Легіон 18»