Інтерв’ю

«Найбільша проблема, яка зараз стоїть - повернути військовослужбовців до мирного життя», - капелан Іван Михайлишин

 

Днями з місійної поїздки з Донбасу повернувся головний військовий священик Національної гвардії України протоієрей Іван Михайлишин. Разом з молитвами військового священика на схід України прибула гуманітарна допомога від волонтерських організацій Латвійської Республіки та Швеції. Закордонними друзями було зібрано для потреб мешканців українського Донбасу 12 тон гуманітарного вантажу. 

Понад десять років священик опікується військовослужбовцями українських силових структур. З початком сірої війни, яку веде Росія на українському Донбасі, він веде активну душпастирську діяльність серед військових Національної гвардії України та в осередках ветеранів АТО. 

Що змінилося в роботі капелана з переформатуванням АТО в ООС? Які духовні потреби мають солдати на передовій? Як повернути ветерана війни, котрий тривалий час жив в умовах військових дій, до мирного життя? Яке примирення потрібне Україні для майбутнього мирного життя?

Усі ці питання ми поставили головному капелану НГУ о. Івану Михайлишину. 

 

- Ви щойно повернулися зі сходу. З якою місією їздили цього разу?

- Їздив провідати військовослужбовців Національної гвардії і не тільки нацгвардії, а й інших військових формувань, а також супроводжував гуманітарний груз, який привіз латвійський капелан Елмарс і нагородити тих, хто уже кілька років захищає Батьківщину на передовій медаллю «За жертовність і любов до України» та грамотами Синодального управління військового духовенства. Це була головна мета поїздки. Також провідав капеланів, які там звершують своє служіння, помолився з ними. Був у багатьох населених пунктах, починаючи з Сєвєродонецька і закінчуючи Краматорськом. 

 

- Закордонні капелани передають гуманітарну допомогу. Можливо українським капеланам потрібна також і інформаційна та психологічно-освітня допомога закордонних капеланів? Адже система військового духовенства у нас тільки напрацьовується, а психологів серед наших капеланів не так багато.

- За чотири роки гуманітарна місія Латвійської Республіки передала на схід близько 120 тон вантажу. Це різний вантаж. Це і одяг, і іграшки. В основному це необхідні речі для мешканців прифронтових сіл, сірої зони, дитячих будинків, будинків інвалідів. 

Вкінці лютого цього року в Києві відбулися збори капеланів Національної гвардії України, на яких проводили практичні заняття капелани з Латвії та Канади, які діляться своїм практичним досвідом у питаннях морально-психологічної допомоги військовослужбовцям, а також і допомоги капеланам, які перебувають в зоні ведення бойових дій. Адже не є секретом, що капелан також вигоряє. Цей момент також треба враховувати. 

 

Капелан зобовʾязаний допомогти військовослужбовцю перелаштуватися з зони бойових дій до звичайних умов проживання серед рідних, близьких.

- Про що говорять зараз солдати?

- Говорять про те, що усвідомлюють, що захищають Батьківщину, що вони прагнуть миру і щоб цей мир наступив якомога швидше. Але вони усвідомлюють, що цей мир може бути тільки у вільній незалежній Україні. Цю незалежність вони готові відстоювати до кінця.

- У ЗМІ нещодавно появилася інформація про те, що в одній з єпархій Англіканської церкви започатковують нову практику, коли священики матимуть можливість відкривати таємницю сповіді у випадку, коли сповідник є небезпечним злочинцем і продовжуватиме вчиняти важкі злочини. Україна перебуває також в особливих умовах. На сході – надзвичайний стан і  там перебувають капелани. Чи не виникає думки, що капелани, перебуваючи в зоні Операції обʾєднаних сил, можуть відкривати таємницю сповіді через небезпеку для держави від певних осіб?

- Не може бути такого. Таємниця сповіді тому й називається таємницею. Наші капелани ніколи допускати такого не будуть. Звичайно, якщо капелан буде мати інформацію, яка стосується загрози державній безпеці України та життя людей, звичайно, він повинен повідомити відповідним структурам про те, що є така загроза. Можливо, не вдаючись у подробиці, хто конкретно. 

Але взагалі таємницю сповіді не можна нівелювати. На жаль є приклади, коли капелан протестантського напрямку відкривав командиру частини таємницю сповіді. Це одразу ж викликало недовіру до капеланів. Священику, який потім туди прийшов, довелося багато працювати, щоб повернути довіру до таїнства Сповіді. Тому що дійсно військовослужбовці відкривають душу перед капеланом. А капелану треба знайти правильні слова, втіху, розраду тому військовослужбовцю. Не є секретом, що капелану військовослужбовці відкриваються більше ніж психологу. Проте капелан, коли бачить, що у військового є проблеми, повʾязані з порушенням психіки, то він повинен переконати військового звернутися до психолога, навіть взяти за руку і привести до психолога.  Це для того, щоб зняти з себе відповідальність за те, що якщо військовий вчинить суїцид, щоб капелан не був звинувачений, що не покликав на допомогу психолога. Це буває дуже рідко. 

Тому капелан стає для солдатів справжнім духовним пастирем, тим, кому можна вилити душу і не боятися, що потім хтось з тебе буде сміятися, чи хтось буде про тебе говорити. 

 

- Ситуація дійсно непроста. Деякі військові повертаються з зони АТО або тепер ООС і не можуть себе реалізувати. Життя на мирній території дійсно відрізняється від того, яке на військовій території. Можливо спрацьовує посттравматичний синдром. Чи готові капелани допомагати солдатам у цьому переході від війни до миру?

- Зобовʾязані. Не готові, а зобовʾязані. Якщо цього не робити, то солдат повертається з війни і продовжує війну тут в сімʾї, в родині, серед друзів. А це пʾянки, це бійки, це приниження гідності кого небудь, і дружини, і дітей. Тому капелан зобовʾязаний допомогти військовослужбовцю перелаштуватися з зони бойових дій до звичайних умов проживання серед рідних, близьких. Вже зараз у Національній гвардії напрацьовується така система, коли військовослужбовці повертаються і їх не завжди одразу відпускають додому. З ними працюють психологи за програмою «Повертайся додому». Для них обовʾязково проводить заняття капелан. Минулого тижня з зони ООС повернулися військові батальйону Кульчицького. Зараз в Міжнародному міжвідомчому багатопрофільному центрі підготовки підрозділів Національної гвардії України біля с. Старе на Київщині організовуються спеціальні реабілітаційні заняття, на які обовʾязково поїде капелан Нацгвардії і буде спілкуватися з воїнами стосовно того, як їм треба вести себе, повернувшись до родини. Бо багато приїжджає з зони ООС і вважає, що його повинні всі на руках носити, леліяти. Таким треба пояснювати: ти там воював, а твоя дружина кормила дітей, одягала, відправляла до школи, трудилася, тримала порядок вдома і тебе чекала. Тут роботи для капелана, я б сказав, навіть більше, ніж в зоні бойових дій. Бо на сході завдання капелана провідати військових на ВОПах, на КСП, на блокпостах, з ними поспілкуватися, провести коротку молитву. А якщо починається загострення, то капелана стараються швиденько звідти відправити. Це не те, що в 2014-15 роках капеланам доводилося, в тому числі і мені, я признаюся, начиняти патронами магазини і підносити боєприпаси, і співати при цьому церковні пісні. Зараз інші ситуація. Зараз капеланів охороняють. За капеланів зараз військовослужбовці переживають як за духівника, як за людину, яка прийшла їх підтримати духовно. І вони готові навіть своїм тілом захистити капелана. Для капеланів це дуже велика честь. Це для мене велика честь, коли днями один військовий мені каже: я готовий вас захищати, бо я підходив до капелана, поговорив з ним і мені стало дуже легко. 

 

За капелана зараз військовослужбовці переживають як за духівника, як за людину, яка прийшла їх підтримати духовно. Вони готові навіть своїм тілом захистити капелана. Для капеланів це дуже велика честь.

- На підтримку ваших слів скажу, що ізраїльські військові психологи переконують, що до солдата, який прийшов з війни, треба відноситись не як до героя, а виключно як до звичайно людини. Але часто замість поради капелана ветерани можуть запросити на розмову чарку горілки або пива і закритися  в собі. Ви з таким стикалися? Що робили?

- На жаль, дуже багато таких моментів було тут в Києві. Багато військових живе на Троєщині поруч зі мною. Не є секретом, що я є духівником Спілки ветеранів АТО Деснянського району. Часто я з ними проводжу зустрічі, бесіди. У мене було дуже багато випадків, коли, наприклад, в 11 годин вечора мені телефонує дружина, каже: отець Іван, мій воює. І приходилося йти. Пропонували мені чарку. В такі моменти чарку не можна пити. В жодному разі. Чому? Тому що він вважає, що випита чарка його заспокоїть. Навпаки, вона притуплює свідомість і тоді навіть будь-який необережний погляд може викликати ще більшу агресію. Тому завдання капелана, і я це особисто робив, переконати хлопця, що цього робити не можна. Це важка праця. Переконати його: так, ти дійсно герой, але героєм ти маєш залишатися завжди, не перетворюватися на садиста в родині, ти маєш бути героєм для своїх дітей. Бо який ти герой, якщо тебе дитина боїться, сховалася від тебе. Та ти не герой, ти садист. Чарка – це не вирішення питання, ні. Особливо для ветеранів, які мають з цим проблему. Таким навіть нюхати не можна. 

 

Я думаю, що прийде той час, коли треба буде молитися і за тих, хто загинув і на тій стороні. 

Остання поїздка мене переконала, що там на сході відбується ротація капеланів, там військові уже знають, що у них є свій капелан. Підрозділи нові заходять і з ним їхній капелан приходить. А от на мирній території кожен практично священик, який у себе на парафії має АТОшника, має стати для нього капеланом, щоб допомогти ветерану прилаштуватися до мирного життя швидше. Якщо треба – словом, якщо треба – якоюсь дією, в тому числі навіть матеріальною допомогою. Тому що він там рік воював, а  в той час виникло багато проблем у побутовому відношенні, наприклад, стріху треба підремонтувати, чи ще щось. А чоловіка немає. Завдання священика на місці якось це питання прозондувати і організувати тих самих парафіян: слухайте, давайте підемо допоможемо. І цей, бачачи, що прийшли допомагати, звичайно, всі по різному сприймуть, але буде вдячний. Найбільша проблема, яка зараз стоїть, - повернути військовослужбовців до мирного життя. А це більше 100 тисяч. Люди добрі, це дуже багато, це величезна кількість. Тобто, практично не має великого селища, де б не було АТОшника. Тому кожен священик, який там на парафії у селищі, селі чи місті, повинен вичисляти. Це не важко робиться. Піти до селищної ради, попросити список ветеранів і взяти під особисту опіку. Але треба брати під опіку вже тоді, коли військовий тільки пішов служити. Він там на передовій знає, що про його сімʾю піклується священик, що про його сімʾю піклується парафія. Він буде більш спокійний. І коли він приїде додому, то повернеться до парафії, підійде до священика. І якщо виникатимуть проблеми, він саме до свого священика буде звертатися, не до психолога чи психіатра. Тому зараз найважливіший напрямок роботи духовенства – допомогти військовослужбовцям повернутися до мирного життя. 

 

- АТО переформатовано в Операцію Обʾєднаних Сил. Чи помінялося що-небудь в організації діяльності капеланів?

- Дещо змінилося, дещо не змінилося, дещо ускладнилося. Це залежить від того, якого виду діяльності капелана це стосується. Питання, яке зараз виникло: скільки священик має перебувати в ООС. Військовослужбовці в основному тепер заходять на ротації на три місяці. Три місяці перебування для священика, психолога – це шлях до вигорання. Це практично дуже важко витримати. Військовослужбовець виконує завдання, він стоїть на блокпосту чи опорному пункті. Стріляють – він чекає, наступають – дає бій і так далі. А для капелана найважче те, що до нього приходять і йому виливають, на жаль, негатив. Постійно вислуховуючи негатив, священик сам повинен для себе проводити якусь реабілітацію. Капелани дуже швидко вигорають. Тому зараз обговорюється питання про помісячну ротацію для капеланів. Також питання про виведення капеланів з категорії тих, які вводилися в засоби і сили. Зараз такі питання треба вирішувати на загальноцерковному рівні, на рівні Міністерства оборони, Операції обʾєднаних сил. 

У загальному зміни через переформатування є. Є і  в технічному забезпеченні, і  в морально-психологічному забезпеченні військовослужбовців. Ну і найголовніше, що ми поступово повертаємо деякі села в лоно неньки України. 

 

Остання поїздка мене переконала, що там на сході відбується ротація капеланів і військові уже знають, що у них є свій капелан. 

- Церква, капелани моляться за українських воїнів. Чи не прийшов час молитися і за тих, які загинули по той бік фронту?

- 8 травня прийнято відзначати День примирення після Другої світової війни, коли моляться за усіх, хто загинув по обидві сторони ведення бойових дій. Завдання Церкви – молитися. Я розумію, що на тій стороні також частково воюють українці. Коли мене особисто попросять молитися, то я  буду молитися. Але якщо ця людина – ворог України, я буду молитися також за нього, як за ворога згідно заповіді Господньої: моліться за ворогів своїх. Я думаю, що прийде той час, коли треба буде молитися і за тих, хто загинув і на тій стороні. Але це, мабуть, буде можливе тоді, коли не буде війни. Бо поки є війна, буде ворог, противник і таким його будуть сприймати, в тому числі і священик. Той, хто загинув на тій стороні, мешканець Донбасу, який був шахтарем, але якому запудрили мізки «рускім міром» і який, можливо, не до кінця усвідомлював, що робить, можливо, за такого і треба молитися. Але якщо прийшов сюди російський солдат свідомо убивати, то тут уже треба подумати. Відверто кажучи, по сьогоднішній день це питання у мене у свідомості не до кінця вирішене. 

 

P.S.

Для військовослужбовців дуже важливо, коли капелан приїжджає не з пустими руками. Коли капелан привозить іконки, хрестики, молитовнички, пояси з 90-м псалмом, коли капелан має з собою Святі Дари і може одразу ж причастити, посповідати. Скільки таких моментів було, коли приїжджаєш:

– А можна посповідатися? 

Посповідав його. 

– А давно ти їв?

– Та я снідав. 

А це уже майже обід. 

– Давай. 

Причастив його.

– Живи з миром. 

Я бачив, як міняються їхні обличчя, як міняється їхній погляд. 

 

Також військовослужбовцям важливо, коли про них памʾятають. Навіть тою ж самою грамотою. А якщо ще якусь медальку дадуть. Тому дуже добре, що наша Церква з благословення Святійшого Патріарха Філарета виготовила медаль «За жертовність і любов до України». Бо є такі військовослужбовці, які по два три роки там відвоювали і, на жаль, не мають ніякої нагороди від держави, а з гордістю показують, що мають нагороди від Церкви,  мовляв, про мене Церква не забула. І ось з останньої поїздки, найбільш вразливим було нагородження медика старшого лейтенанта Ольги Мошель, яка з 2014 року там на сході надає медичну допомогу військовослужбовцям і Національної гвардії, і Збройних Сил, і місцевим мешканцям. Ця така тендітна маленька жіночка. Коли ми з Заступником командувача Національної гвардії Ярославом Сподарем разом вручали їй нагороду, то Начальник угруповання НГУ ОТУ «Північ» Василь Пилипенко сказав:

- А ви знаєте скільки ця жіночка дорослих дядьків тягала на собі  і надавала їм медичну допомогу? А ви знаєте скільки сотень або тисяч життів врятувала ця жіночка?

І ця жіночка отримала нагороду від Церкви. В її очах були сльози під час нагородження.  

Тому нагороджувати треба. Адже для військових, які там, це є підтвердженням того, що Церква з народом, що Церква з військом. 

Розмовляв Володимир Яцульчак

Прес-центр СУВД

Пропоновані новини

Владика Іоан відвідав зону АТО

Голова Синодального Управління військового духовенства УПЦ Київського Патріархату відвідав зону проведення АТО.