Документи говорять

Константинополь довів незаконність анексії Київської Митрополії Московським Патріархатом

 

Вкінці вересня цього року Вселенська Патріархія оприлюднила дослідження історичних церковних документів, із якого витікає, що Константинополь ніколи не віддавав Київську митрополію в канонічну територію Московського Патріархату.

Висновки дослідження були оприлюднені на сайті ORTHODOXIA.INFO.

Клопотанням меценатів документ, який опублікований грецькою мовою, було перекладено українською для того, щоб суспільство змогло вповні ознайомитися з історичними артефактами - документами Вселенського престолу - щодо правдивої української історії, які є визначальними у питанні набуття Українською Церквою автокефального статусу.

Вселенський Патріархат

Вселенський трон і церква України

Говорять документи

Вересень 2018

 

Подяка

Вселенський Патріархат висловлює подяку видатним дослідникам, грекам та росіянам, чий бездоганний науковий внесок сприяв відновленню історичної правди про відносини Української Церкви та її Матері-Церкви.

Зокрема, особливу подяку висловлюємо фахівцям Навчального інституту Національного банку Греції та відомому історикові, філологу і палеографу п. Агамемнону Целікасу, який надав у розпорядження Вселенському Патріархату, як в оригіналі, так і в транслітерації, давні примірники критичних Патріарших та Синодальних документів, що стосуються відносин Української Церкви з Константинопольським і Московським Патріархатами у сімнадцятому столітті.

Разом з тим ми висловлюємо щиру вдячність ерудованому вченому п. Костянтину Вєтошнікову, який поділився своїми неоціненними знаннями з приводу цієї публікації, що отримав Вселенський Патріархат.

 

Вселенський Патріархат

Вселенський трон і церква України 

Говорять документи

У зв’язку з дослідженнями Вселенського Патріархату щодо надання автокефалії Українській православній церкві було опубліковано коментарі, у тому числі і представників різних інституцій, які ставлять під сумнів канонічне право Константинопольської православної церкви на прийняття подібного рішення. Основним аргументом таких суджень є те, що Україна – «це канонічна земля Московського патріархату», і, як наслідок, подібні дії Вселенського патріархату могли б вважатись втручанням у область чужої церковної юрисдикції. 

Отже, Вселенський патріархат вважає за необхідне нагадати, раз і назавжди, про історичну і канонічну правду щодо зв’язку між Константинопольською і Українською православною церквою, що випливає зі збережених офіційних документів, які, на жаль, чи то ігнорують, чи навмисно приховують зі зрозумілих міркувань. 

Взаємини між Константинопольським патріархатом і Українською православною церквою.

Короткий історичний огляд

Як уже всім відомо, українці та інші народи, що походять від давніх русичів, завдячують християнською вірою і православ’ям Вселенському патріархату. Ми не будемо обговорювати загальновідомі історичні події, які призвели до хрещення князем Володимиром мешканців Київської держави у Х столітті і подальшим поширенням православ’я по всій території Київської Русі. Вселенський патріархат є Церквою-Матір'ю українського народу, так само, як і всіх росіян, білорусів та інших народів цього регіону. Руська митрополія зазначається у давніх офіційних синтагматіонах Константинопольського патріархату, наприклад, у Діатипосисі Лева Мудрого (11 століття) , як шістдесята єпархія Вселенського трону. Спочатку вона була єдиною з єпархією «Києва і всія Русі» з центром в Києві. Згодом Київські митрополити перенесли свій осередок до Володимира, а потім до Москви, але їхня канонічна кафедра завжди залишалась в Києві. Приблизно всередині 15 століття після обрання Іони Митрополитом Московським (1448) і призначення Патріархом Григорієм Маммою (1458) Київського митрополита Григорія Київська митрополія розкололась на дві частини. Митрополит Григорій пізніше повернувся до православ‘я і був прийнятий Вселенським патріархом Діонісієм І (1470), а в Москві у 1561 році без згоди Вселенського Патріархату новим Митрополитом було призначено Феодосія.

Після піднесення статусу Московської митрополії до Патріархату за часів Вселенського патріарха Єремії ІІ (1589) Київська митрополія продовжувала підпорядковуватись Вселенським патріархам, котрі діяли через повірених екзархів чи особисто, як це сталось у 1589 році, коли Патріарх Єремія ІІ відвідав Київ і позбавив сану Київського митрополита Онисифора, як багатоженця, а разом з ним і інших винних представників духовенства, та висвятив Київським митрополитом Михаїла (Рогозу). Крім того, він ратифікував і благословив Богоявленське братство, що згодом перетворилось на Академію та ініціювало скликання єпархіального Синоду України.

 Але, мабуть, найбільш важливий внесок Вселенський патріархат зробив у розвиток Української православної церкви, коли вона вже повністю слідом за своїми єпископами приєдналась до унії. Тоді (1620) Вселенський патріарх уповноважив Патріарха Єрусалимського Феофана поїхати в Україну, де він висвятив православних єпископів, реформував єпархіальний Синод України і призначив митрополита Київського за схваленням Вселенського патріарха. Хіротонія ієрархів Київської митрополії Патріархом Єрусалимським не означала, звичайно ж, що ця митрополія підпорядковується його патріархатові. 

Коли у 1654 році Україна політично об’єдналась з Росією, то постало питання церковного об’єднання її територій під началом Московського патріархату. Однак митрополити, єпископи, духовенство, інтелігенція та весь народ України наполегливо протистояли подібному об’єднанню. Даремними були і зусилля Росії отримати Київську митрополію у 1684 році від Вселенського патріарха Якова. Митрополит Київський Сильвестр і наступники Діонісія, Йосиф та Антоній, незважаючи на тиск, відмовились бути хіротонізованими Московським патріархом. Лише їхній наступник Гедеон у 1685 році погодився прийняти хіротонію від Московського патріарха Іоакима, але навіть тоді великий Синод, що зібрався в Києві, проголосив обрання недійсним і хіротонію незаконною, оскільки вона відбулася за невідання Вселенського патріарха. Цей вчинок Московського патріарха був серйозним канонічним злочином. Підвищення єпископа чужої єпархії до сану митрополита без згоди чинного Патріарха є порушенням священних канонів, таких як: 35 Апостолів, 6 І Вселенського, 13 і 22 Собору Антіохії, 15 Сардикійського Собору. Одночасно подібне діяння означало втручання у справи чужої єпархії, що засуджується відповідно до канонів: 2 ІІ Вселенського Собору, 13 і 22 Собору Антіохії, 3 Сардикійського Сообру. Підкорення чужих провінцій явно засуджується як порушення давніх прав церков згідно з канонами: 8 ІІІ Вселенського Сообру та 39 Трульського Вселенського Собору. 

Після всього вищенаведеного Гедеон і Московський патріарх погодили, що нічого у них не вийде без згоди Вселенського патріарха і направили всі зусилля на те, щоб переконати (чи змусити) тодішнього Вселенського патріарха Діонісія IV визнати хіротонію Гедеона. З цією метою від імені царів і уряду Росії до Адріанополя, де перебував Вселенський патріарх Діонісій IV, було відряджено посла Нікіту Алєксєєва. Переговори і закулісні діяння описав у своєму Додекавівлоні присутній при цьому Патріарх Єрусалимський Досифей, котрий, через особисті відносини з царською сім’єю, відіграв фундаментальну роль у ході цих переговорів. 

Результати розмов і переговорів відображені у патріаршому та синодальному «Праксисі» чи «Грамоті передачі» датованих червнем 1686 року, які були підписані Вселенським патріархом Діонісієм IV і Священним Синодом, а також іншими митрополитами Вселенського патріархату. Початковий оригінал цього «Праксису» був знищений, однак збереглись, окрім російських перекладів, грецькі автентичні копії часів Патріарха Каллініка ІІ (1688, 1689-1693, 1694-1702), з яких було з обережністю відновлено початковий грецький текст . Зберігся також грецький оригінал листа російським царям Івану і Петру та принцесі Софії від Патріарха Діонісія IV, опублікований у збірці офіційних документів російського уряду у 1826 році .

Ці два надзвичайно важливі тексти, а саме Патріарший і Синодальний «Праксис» 1686 року, відновлений російськими істориками у своєму первісному вигляді, та оригінал листа Патріарха Діонісія IV російським царям, наведені у поданому нижче додатку. Збереглися, звичайно ж, й інші офіційні документи стосовно даної теми, серед яких є лише одна копія грецькою, а все інше це російські переклади тогочасної епохи, у тому числі офіційні переклади Міністерства закордонних справ Росії, що зберігаються в його архівах, а також інші, очевидно, офіційні переклади, рукописи зі збірки «Ікона», яка містить різні тексти, що стосуються Московського патріархату . Зайве наголошувати на тому, що перший з наведених вище текстів, котрий є не лише патріаршим, але й синодальним документом, має надзвичайно високу канонічну і юридичну цінність, саме тому йому необхідно надавати перевагу як автентичному вираженню волі Вселенського трону у випадку виникнення суперечок.

Що ж випливає з дослідження текстів?

Після дослідження цих двох фундаментальних текстів, а саме патріаршого і синодального «Праксису» чи, точніше, «Грамоти передачі», випливає наступне:

1. Підпорядкування Київської митрополії відбулось з причин «поблажливості» та «ікономії» за конкретних історичних умов тогочасної епохи, «через велику відстань між місцевостями і через війни між двома царствами», завдяки яким «ворог правдивої і істинної і святої і непорочної віри православних християн бур’яни і колючки посіяв посеред пшениці, якою є православ’я, і погрожує заполонити цю підопічну чужими і ворожими міркуваннями». Тимчасовий характер такої координації з причин економії і поблажливості, яку передбачає патріарший і синодальний «Праксис» 1686 року, чітко підтверджує видатний вчений Патріарх Єрусалимський Досифей, чия роль у відповідних переговорах мала вирішальне значення, коли він пише, що сказав послу-посереднику Нікіті Алєксєєву «передати Київ під нагляд Московії через пануючу тиранію до певного часу» .

2. Як випливає з патріаршого та синодального «Праксису» 1686 року, під «підпорядкуванням» Київської митрополії Московському патріархату малось на увазі, по суті, лише надання дозволу хіротонізувати митрополита Київського: «нехай святійша єпархія Київська буде підпорядковуватись святійшому патріаршому престолу великого і богоспасаємого града Московії, си є хіротонізуватися митрополиту Київському в ній, якщо виникне така потреба». Уточнення («си» - тобто) пояснює значення слова «підпорядковуватись». У акті чітко говориться: «підпорядкування сеї митрополії Київської покладається на святійший патріарший московський престол», тобто Московський патріарх може хіротонізувати митрополита Київського від імені Вселенського патріарха, і тільки. Збережені копії документів грецькою кажуть: «дано дозвіл….хіротонізувати», «….і подає з ікономії йому такий дозвіл». Єдиний оригінал, що зберігся, (Лист до царів) чітко говорить: «блаженнійший патріарх Московський…може з дозволу хіротонізувати митрополита Київського», тобто патріарх Московський може провести обряд хіротонії митрополита Київського з дозволу Вселенського патріарха. Те, що мова не йде про повну передачу Київської єпархії Московському патріархату, чітко видно з того факту, що «Праксис» (а) позбавляє вищезгаданого патріарха права обирати Київського митрополита, і (б) зобов’язує кожного митрополита Київського вшановувати патріарха Константинопольського «першим» під час Божественної Літургії. Значення цих двох умов необхідно підкреслити. 

3. Даний Московському патріарху дозвіл хіротонізувати митрополита Київського і тільки того, котрий обирається духовенством і народом Київської єпархії, передбачає значну ступінь автономії і незалежності цієї єпархії, автономію, котрій не надає патріарх Московський як володар даного регіону, але зобов’язаний прийняти її як умову, поставлену Вселенським патріархом, і якої він зобов’язаний дотримуватись. Відповідно до цієї умови патріарх Московський не має права на об’єднання, поділ чи розформування цієї митрополії. Тобто виключається її адміністративне злиття з Московським патріархатом. 

4. Зобов’язання кожного митрополита Київського вшановувати «першим» під час Божественної Літургії Вселенського патріарха слугує яскравим доказом того, що Київська єпархія не була передана Московському патріархату як його канонічна територія. Вшанування Патріарха «першим» під час Божественної Літургії засвідчує канонічну залежність того, хто вшановує, а не є простим побажанням чи компліментом. У патріаршому і синодальному «Праксисі» чітко сформульовано умову вшанування Вселенського патріарха як «джерела і початку» підпорядкованих йому архієреїв. У той час, як вшанування Московського патріарха наступним після Константинопольського пояснюється його роллю «старця і наставника», тобто духовним зв’язком хіротонізованого з тим, хто виконав даний обряд . Слід зазначити, що Праксис про митрополита Філадельфія у Венеції, що надає йому дозвіл хіротонізувати архієреїв Кефалонії та Кітери, зазначає вшанування митрополита Філадельфія хіротонізованими ним архієреями, заперечуючи, що він стає правлячим над ними. Аналогічно вшанування Київським митрополитом Московського патріарха після Константинопольського не передбачає надання йому будь-якої юрисдикції над першим. З цих причин російський дослідник Вадим Миронович Лур’є , який вивчав синодальні документи 1686, пов’язані з Київською митрополією, а також інші російські історики прийшли до висновку, що вищенаведені умови явно спрямовані на збереження канонічної влади Константинополя над Київською єпархією . 

5. Право, яке надається правлячим архієреєм зарубіжним архієреям хіротонізувати представників духовенства у його єпархії, є канонічним і досить поширеним навіть сьогодні, коли все відбувається з чіткого дозволу первосвященика, проте це не передбачає дарування канонічної території. Саме це засвідчує патріарший і синодальний «Праксис» 1686 року, зазначаючи, що духовенство і народ Київської єпархії «мають дозвіл, як гарний і по правилам сущий давній звичай», відправляти обраного ними кандидата в митрополити Київські до Московського патріарха на хіротонію. Отже, йдеться про дозвіл правлячого архієрея на передачу права хіротонізувати архієрея, що підпадає під його юрисдикцію, іншому архієрею .

Надання Вселенським патріархом Діонісієм IV Московському патріарху дозволу хіротонізувати відповідного митрополита Київського відбулось через синодальну «Грамоту передачі», таку назву мають всі подібні документи, як і найважливіший з них. Термін «передача» є технічним і в ті часи включав ширше поняття «дозвіл», а у нашому конкретному випадку дозвіл на хіротонію. Мова йде не про «Праксис» чи «Томос» передачі канонічної території Вселенським патріархатом іншій автокефальній церкві, як це відбувається при наданні автокефалії (наприклад, церкві Греції, Сербії, Румунії, Болгарії, Грузії, Польщі, Албанії, Чехії і Словаччини), а також при передачі певних регіонів іншій автокефальній церкві (див., наприклад, передачу Церкві Греції Іонічних островів, Фессалії, та діаспори у 1908 році і її повернення до Вселенського патріархату у 1922). Ніколи частина канонічної території Вселенського патріархату не передавалась іншій автокефальній церкві через «Грамоту передачі». І піднесення статусу Російської православної церкви до Патріархату, яким визначаються і межі його юрисдикції, було зроблено шляхом прийняття Томосу . Якби Вселенський патріархат хотів передати свою канонічну територію (Україну) Московському патріархату, то він би зробив це шляхом підписання документів, які видавались у всіх інших подібних випадках. Все вищесказане свідчить про те, що патріарший і синодальний «Праксис» 1686 року містив значення, яке описує преподобний Патріарх Єрусалимський Досифей, котрий знав всі подробиці з перших вуст, оскільки він брав участь у відповідних переговорах: «нехай же перебуває єпархія Константинопольська під наглядом святійшого патріарха Московського », і це, за словами Патріарха, «через пануючу тиранію до певного часу», тобто тимчасово.  

Розгортання подій до сьогоднішнього дня

Всі знають, що трапилось після 1686 року. Московський патріархат ніколи не дотримувався умов патріаршого і синодального «Праксису», як щодо способу обрання митрополита Київського (духівництвом і народом єпархії), так і щодо вшанування «першим» Вселенського патріарха кожним митрополитом Київським під час Божественної Літургії. Через це і, в основному, через неправомірне скасування вшанування Вселенського патріарха кожним митрополитом Київським, де-юре залежність Київської митрополії (і Української православної церкви) від Вселенського Патріархату піддалась незаконній анексії і злиттю України з Московським патріархатом. 

 

Все це відбулось у часи, коли Вселенський трон, підданий великим випробуванням, був неспроможний «через складні умови взивати голосом своїм проти таких самочинних діянь» . Але, «незважаючи на часові обставини», відповідно до загальної аксіоми римського права, визнаного і священними канонами , Українська православна церква не переставала бути де-юре канонічною територією Вселенського патріархату.  

Обмеження, передбачене канонами 17 IV і 25 VII (П’ято-шостого) Вселенського Сообру, після закінчення 30-річного терміну, не можна застосувати у даному випадку, оскільки ці канони говорять про «сільські» і «внутрішні» парафії, а не про єпископати і митрополії. Всі давні тлумачі даних канонів з цим погоджуються . 

Це завжди визнавав Вселенський патріархат, що, незважаючи на «часові обставини», він був досить толерантним до незаконних діянь Московського патріархату. Це було продемонстровано у випадку надання Вселенським троном автокефалії Польській православній церкві у 1924 році. У відповідному Томосі чітко вказано, що Київська єпархія, якій підпорядковувалась Польща, ніколи не переставала підпадати під юрисдикцію Константинопольської православної церкви, а також що умови Праксису 1686 року ніколи не дотримувались Московським патріархатом. 

Висновки

Після вивчення офіційних документів, які збереглись чи були відновлені шляхом історичного дослідження не лише грецьких, але й російських вчених, ми приходимо до наступного:

1. Вселенський патріархат ніколи не передавав Київську митрополію як канонічну територію Московському патріархату. Канонічні межі Російської православної церкви були встановлені, коли її возвели до рівня Патріархату у 1589 році, і після того ніколи не змінювались патріаршим чи синодальним Томосом. Київська митрополія не входить в ці межі. Кожна географічна область поза межами, які передбачені Томосом автокефалії будь-якої православної церкви, знаходиться поза її канонічною територією, як це і передбачено для кожної автокефальної церкви. 

2. Київська митрополія (і вся нинішня Україна) існувала з часів заснування тут єпархії Вселенського трону, яка з самого початку займала відповідне місце у Синтагматіоні, а кожен митрополит був хіротонізований Патріархом Константинопольським без перешкод аж до 17 століття. Зв’язок Української православної церкви з Вселенським патріархатом був настільки міцним, що навіть після політичного об’єднання регіону з Москвою у 1654 році, всі зусилля Московського патріарха хіротонізувати митрополита Київського сприймались із запеклим опором духівництва і народу України. 

Неправомірна хіротонія Гедеона як митрополита Київського Московським патріархом у 1685 році знову ж таки наразилась на опір з боку духівництва і народу митрополії. Лише коли тогочасний Вселенський патріарх Діонісій IV під сильним тиском надав у 1686 році дозвіл Московському патріарху хіротонізувати кожного митрополита Київського, духівництво і народ цього регіону прийняв хіротонію Гедеона і його наступників від Московського патріарха. 

3. Офіційні документи, на основі яких був наданий цей дозвіл Московському патріарху, вже є відомими і показують, що:

А) Документ, яким був наданий дозвіл Московському патріарху, охарактеризований і наведений у всіх існуючих текстах як «Грамота передачі», яка, за технічною термінологією тих часів та сьогодення, надає дозвіл на проведення обряду хіротонії чи іншої канонічної дії, але ніколи не використовується для повноцінного приєднання канонічної території до іншої автокефальної церкви. 

Б) Відповідно до всіх існуючих документів, дозвіл на хіротонію митрополита Київського патріархом Московським був наданий з «ікономії», «у разі виникнення потреби», чи «через велику відстань між місцевостями і через війни між двома царствами». Отже, цей дозвіл носив тимчасовий характер і був дійсним, допоки існували причини, через котрі він був наданий. 

В) Характеристика Київської митрополії як «підпорядкованої» патріархату Московському, яка відповідає тексту «Праксису», пояснюється самим текстом, що означає «хіротонізується митрополит її (Київської митрополії)» патріархом Московським. Метою і значенням Праксису є надати «дозвіл» на проведення обряду хіротонії митрополита Київського патріархом Московським, а не передати йому канонічну територію. Отже, єдиним завданням Вселенського патріарха було, як це зафіксовано у патріаршому і синодальному «Праксисі»: «дати дозвіл преподобному патріарху Московському хіротонізувати митрополита Київського, коли перебуває без справжнього архієрея митрополія ця». Вселенський патріарх Діонісій IV і патріарший Синод не мав підстав надати всього того, що від них вимагали. 

Г) Умови, які висуває патріарший і синодальний Праксис, підтверджують, безсумнівно, що не було передано канонічну територію Київської митрополії під владу Московського патріархату. Ніколи канонічна територія не передавалась іншій автокефальній церкві при умовах, що вона не матиме права на виключне адміністрування цією територією, включаючи спосіб обрання її архієреїв, і, найважливіше, буде зобов’язана вшановувати «першою» під час Божественної Літургії правлячу церкву, якою вона була віддана. 

Це, звичайно ж, було відомо Московському патріархату, саме тому він неправомірно порушив ці умови і ніколи їх не дотримувався, оскільки він прагнув самовільно підпорядкувати Київську митрополію (і Україну) своїй канонічній юрисдикції. Проте це є явним порушенням Священних Канонів  і Праксису, на котрому тримається весь зв’язок Московського патріархату з даним регіоном. Недотримання умов Праксису скасовує Праксис в цілому. 

І оскільки не йдеться про загальний чи світський, а про церковний, тобто священний текст, нехай порушники умов згадають слова, якими закінчується Праксис: «А той, хто помислив інакше, ніж написано, або ж захотів неслухняність показати чи воспротивитись, противним буде повелінню Господньому, і від нього покарання понесе, як той, хто нехтує Патріархами, які є сущі образи Бога, живі та одухотворенні.»

4. Порушення і недотримання умов Московським патріархатом патріаршого і синодального Праксису 1686 року, Вселенський патріархат, через несприятливі історичні умови, в яких він опинився, толерував і замовчував, але нічого не викреслив і не забув. Доказом цього є надання Константинопольською православною церквою автокефалії Польській православній церкві у 1924 році через надання Томосу, у якому чітко говориться, що таке рішення базується на тому факті, що Польща належала канонічно Київській митрополії Вселенського патріархату, і що передбачені умови не дотримувались Московським патріархатом. Надання автокефалії Польській православній церкві було прийняте всією Православною Церквою, окрім Російської, яка надала таку саму автокефалію цій церкві у 1949 році. У такий же спосіб негайно було прийняте всією Православною Церквою, окрім Російської, суверенне право Вселенського престолу на митрополію Київську і всієї України. 

Коли 1757 року Митрополія Алеппо увійшла до Вселенського трону, через складнощі в адміністрації Патріархатом Антіохії, до якого раніше належала, Вселенський Патріарх Неофітос VII підкреслив у відповідному Патріаршому і Синодальному указі, згідно якого ця Митрополія мала повернутися до Патріархату Антіохії 1792:

 «Те, що можлива спільна підтримка іншим Патріаршим та Апостольським престолам, Вселенський трон здавна вважав цілком прийнятним, але віднімати їх права і завдавати їм збитків, не лише неможливо, нестерпно навіть й слухати про це. Тому що перше є справедливим та достойним, а друге є несправедливим і недостойним сану Патріарха».

Вселенський Патріархат завжди прагнув надавати допомогу та підтримку православним церквам. Але не «терпіти мовчки» узурпацію прав однієї церкви іншою. В усіх існуючих офіційних документах передбачено, що кожен митрополит Київський повинен бути вибраний з Української церкви, а Вселенський патріарх бути згаданим під час Божественної літургії, в «числі перших». Недотримання цієї фундаментальної умови є ознакою іноземного зазіхання. А існування цих умов у всіх існуючих офіційних документах свідчить про те, що Константинопольська церква ніколи й не поступалася де-юре правами на Українську церкву. Також необхідно відмітити і одну з головних аксіом права: установа, яка видала певний акт, має абсолютний пріоритет в його інтерпретації. Таким чином, в даному конкретному випадку право на інтерпретацію патріарших та синодальних Праксисів належить в першу чергу Вселенському трону. Таким чином, Вселенський патріархат має право та зобов’язаний проявляти батьківську турботу про Українську Церкву, коли вважає необхідним.

16 Kallinikou Delikani, офіційні церковні документи, Том. B ', 1904, стор. 217

Додаток

Тексти №1 Патріарший і синодальний «Праксис», а саме: «Грамота передачі» 1686 року Виклад палеографічного опису та змісту індексу листів Патріарха з Історичного та Палеографічного архіву освітнього фонду при Національному Банку Греції № 22

Вступ

Серед рукописних індексів, які має у своєму розпорядженні історичний і палеографічний архів (FTE), освітнього фонду Національного банку (МІЕТ) є індекс під номером 22, який містить копії вибраних праксисів Вселенського патріархату, датованих здебільшого 17 та 18 сторіччями. Індекс містить в загальній складності 268 праксисів, переважно патріарших та юридичних і до того ж, містить загальні розділи теологічного характеру. До складу індексу входять праксиси відомих та невідомих Вселенських Патріархів, які згадуються у багатьох темах адміністративного характеру Патріархії, надання ставропігії монастирям, синодальні рішення щодо призначення первосвящеників, а також інші юридичні справи по всьому світу. Перші п'ять непронумерованих листів містять зміст у алфавітному порядку.

1. Індекс листів Патріарха з ΙΠΑ/ΜΙΕΤ є автентичним та справжнім документом, створеним  секретарем Вселенського патріархату та його колегами.

2. Згадані дати 1784 і 1785 на останньому непронумерованому листі узгоджуються з написанням індексу, так що період написання можна віднести до часового проміжку  від 1732 по 1784 рік, найімовірніше, близько 1750 року, що підтверджують і нещодавно відкриті водяні знаки на папері. 

3. Багато з праксисів, що містяться в індексі були ідентифіковані особою, яка їх складала, в відповідних індексах листів Патріарха (наприклад, у третьому індексі з архіву Вселенського патріархату, індексі Критія, індексі 315 з Александрійського, або в публікаціях М. Гедеона, Каллінікоса Деліканіса та інших).

4. Відмічені авторські помітки, які вказують на Вселенського патріарха Агафангела, як автора кодексу посилюють впевненість у тому, що індекс дійсно був створений і використовуваний у секретаріаті Патріархату. Константинос Геогріадіс (я знайшов його авторські помітки на рукописі в музеї Бенаки), очевидно, має родинні стосунки з Патріархом Агафангелом. Проте це є темою подальшого дослідження.

5. Тому немає сумнівів в достовірності як самого індексу, так і текстів, які він містить. 

Афіни, 18 вересня 2018

Агамемнон Целікас 

Голова Історічного та Палеографичного архіву освітнього фонду Національного банку

Греції.

Коротко містяться праксиси Вселенських Патріархів: 

Митрофана III (1 567)

Неофіта II (1611)

Паїсія I (1654 р.)

Іоанікіос II (1655)

Парфенія IV (1667-1684, 2 та 5  патріархати) 

Герасима II (1 673)

Іакова (1681-1688, 1, 2, 3 патріархати) 

Каллінікоса II В (від 1688 до 1702)

Діонісія  IV (1,682-1,695 3,4 та 5 патріархати) 

Неофіта IV (хронологія)

Гавриїла III (1703-1704)

Кипріяна I  (1708 до 1713, 1 та 2 патріархати) 

Афанасія V (1710)

Кирила IV (1711-1712)

Єремія III  (1919)

Паїсія II (1732)

Міститься ще 90 праксисів невідомих Патріархів.

Також містяться праксиси на тему вирішення юридичних справ від  1662 до 1731 року.

Грамота Патріарха і Синоду блаженнійшому Патріарху Московському про підпорядкування Київської митрополії сьому патріаршому трону та про хіротонію Київського митрополита.

Як каже слово апостольське, і нехай воно вас повчає, що чи говоримо ми, чи робимо, наші думки мають бути направленими до блага ближнього нашого, а справи – на користь нашого братства, бо божественний апостол не припиняє закликати до братства і не відкладає радість від виправлення цього братства, а повчання його сприяють спасінню, і своїм невпинним поглядом та розумом уважним не припиняє втішати тих, хто потребує цього. І зараз нащадки цих божественних апостолів наставляють, і настанови ці усмиряють нас перед царством всесильного Бога, і грамота, представлена перед найсмиреннішими перед Богом, найправославнішими і Богом вінчаними царями і великими князями московськими, государями государів, братами Іоаном Олексійовичем та Петром Олексійовичем, самодержцями усієї Великої і Малої, і Білої Росії, і багатьох інших держав і земель східних і західних, і північних, і батьків наших і прабатьків, і нащадків, і государів, і повелителів, возлюблених перед Господом і з утроби синів наших, і блаженнійшим Патріархом Московським і всієї Росії, кір Іокима, у Святому Дусі возлюбленого брата і сослужителя нашого, і благочестивого та почтеннішого підданого вищевказаних древнійших великих царів, гетьмана війська Запорізького, обох берегів Борисфена, кір Івана Самойловича, у Господі сина нашого возлюбленого, повідомляє, що Київська єпархія підпорядковується височайшому і святійшому Вселенському Константинопольському трону, і ії архієрей приймає хіротонію завжди від нього, і його священним законам слідує. Але багато вже років, як є вдовою ця митрополія, і не прийняв хіротонію і не став справжнім архієрей, бо посеред війни двох великих держав зазнала вона упадку, бо ворог, скориставшись слушною годиною, у правдивій, істинній та найсвятійшій вірі непорочній християн, розкидає, сім‘я бур’янів і колючок у пшениці, себто православ’ї, і погрожує заполонити підопічну чужими і ворожими, і тому прошу, з великим благословінням і множайшим молінням, дати дозвіл блаженнішому Патріарху Московському, хіротонізувати митрополита Київського, тому що полишена ця митрополія без справжнього архієрея, і заради благословення буде обраний арієрействущий в єпархії єпископами, архімандритами, настоятелями священних монастирів та іншими, як зазвичай, тому що не може більше бути єпархія ця без представника,  бо у справі, важкій і дуже складній, яку вони ведуть - запобігати тому, щоб проросло сім’я бур’янів, себто єресь і помисли схизматичні, щоб постав ворог істини - диявол, тому найвеличніше і найдревніше царство, яке володіє нами,  повеліває, аби це богослухняне та християннійше царство не чинило перепон справі цій. І смиренність наша, від превисокості Вселенського трону, яка отримала велику силу піклуватися про тих, хто цього піклування потребує, пізнаваючи, як відповідати за тих, хто є ввірений нам Богом, прохання це радісно прийнявши, благословенно і істинно утвердити, письмово розсудити достойно. Пишемо ж разом з усім архієрейським собором і пречесними нашими у Дусі Святому возлюбленими нашими братами і сослужителями, та повеліваємо, щоб була святійша єпархія Київська підпорядкована святішому патріаршому трону великого і богоспасаємого града Москви, тобто хіротонізуватися митрополиту Київському в ній, коли на це є потреба, від блаженнішого  Патріарха Московського, а вибраний він буде в єпархіїї цій боголюбезними єпископами, пречесними архімандритами, преподобними настоятелями священних і пречесних монастирів, преподобними ієромонахами, боярами і іншими, з відома і позвоління тамошнього великого преславного Гетьмана,  як прийнято у місцевості тій, і приймати від нього ж ставлену грамоту, і визнавати його старшим та представителем своїм, бо від нього приймає хіротонію, а не від Вселенського, як вже сказано вище, через те, що часто трапляються сварки між двома державами, і таким чином,  слідуючи предревньому звичаю, подає з ікономії йому такий дозвіл. Коли ж здійснює митрополит цей Київський в цій єпархії божественну і священну жертву безкровну, нехай згадує в числі перших пречесне імя Вселенського Патріарха, бо він є джерело і початок, який є вищим за всіх інших скрізь над усіма приходами та єпархіями, потім Патріарха Московського, як старшого за себе, ні в чому йому не протирічити і не протидіяти, як є благословенним  і праведним з давніх-давен. А той, хто помислив інакше, ніж написано, або ж захотів неслухняність показати чи воспротивитись, противним буде повелінню Господньому, і від нього покарання понесе, як той, хто нехтує Патріархами, які є сущі образи Бога, живі та одухотворенні. Для утвердження цієї справи і написана ця синодальна грамота у священному індексі нашої Христової Великої Церкви, і переписана та вручена блаженнішому Патріарху Московії кір Іоакіму, священного місяця червня, 9-го індикту.

Прес-центр СУВД

Пропоновані новини

Військові священики в АТО

Військовий капелан УПЦ Київського Патріархату протоієрей Володимир для підтримки бойового духу

Зголошення на 3-тю ротацію

Щодо проведення навчальної підготовки до 3-ї ротації